105 років від дня народження Богдана-Ігора Васильовича Антонича (1909–1937), українського поета.
Здобувши за життя славу та визнання на західноукраїнських землях, після смерті поет, що прожив усього неповних 28 років, був на довгий час несправедливо забутий, а його творчий доробок – заборонений. Та навіть у неповному, усіченому вигляді творчість Антонича прийшла до читача в публікаціях на початку 1960-х років, а потім у книзі «Пісня про незнищенність матерії» (К., 1967), і не тільки привернула до себе загальну увагу, а й стала активним фактором літературного процесу.
Богдан-Ігор Антонич — яскрава, оригінальна мистецька постать в українській літературі, поет-новатор, чия творча доля переконливо засвідчує: великий талант, за словами Дмитра Павличка, «обов'язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника і серце його народу».
Він себе називав малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке вросло глибоко в шевченківську традицію. Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.